Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Касаційного Цивільного Суду Верховного Суду й уточнила правовий висновок Касаційного Господарського Суду Верховного Суду щодо порядку звернення стягнення на предмет застави.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася з приводу того, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, що не передбачає можливості звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб за рішенням суду. Разом з тим, звернення стягнення на предмет застави за своїм правовим регулюванням, процедурою та наслідками істотно відрізняється від звернення стягнення на предмет іпотеки.
Тому висновки Великої Палати Верховного Суду, що стосуються застосування норм права, які регулюють правовідносини щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, не є релевантними щодо розгляду спорів про звернення стягнення на предмет застави – рухоме майно, оскільки вказані правовідносини регулюються різними спеціальними законами, у яких передбачено різний порядок звернення стягнення на рухоме та нерухоме майно, які є предметом застави.
Велика Палата Верховного Суду не висловлювалася щодо можливості в судовому порядку звертати стягнення на предмет застави шляхом передачі заставленого майна у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання.
Звернення стягнення на предмет застави здійснюється на вибір заставодержателя на підставі виконавчого напису нотаріуса, за рішенням суду, шляхом позасудового врегулювання відповідно до чинного законодавства України.
За частиною першою статті 27 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» (далі – Закон № 2654-ХІІ) застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.
Отже, у разі переходу права власності на предмет застави у порядку спадкування обов’язок заставодавця є чинним і для спадкоємця.
З метою звернення стягнення на предмет застави обтяжувач (заставодержатель, стягувач) повинен неухильно дотримуватись порядку дій, передбаченого спеціальним для цього виду правовідносин Законом України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (далі – Закон № 1255-IV).
Згідно з частиною третьою статті 24 Закону № 1255-IV обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
Порядок реалізації предмета забезпечувального обтяження за рішенням суду визначений в статті 25 Закону № 1255-IV. У частині першій цієї статті вказано, що обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
У пункті 4 частини другої статті 25 Закону № 1255-IV передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону. Зокрема здійснити передачу рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом.
З системного аналізу пункту 4 частини другої статті 25 і статті 26 Закону № 1255-IV вбачається, що суд з урахуванням специфіки застави може застосувати такий спосіб звернення стягнення як передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання.
І таке рішення суду є підставою для реєстрації рухомого майна за заставодержателем чи особою, яка набула права власності на предмет забезпечувального обтяження. При цьому подання позову про звернення стягнення на заставлене майно шляхом визнання права власності на нього, не відповідає приписам щодо неможливості в судовому порядку звертати стягнення на заставлене рухоме майно шляхом визнання права власності на нього.
Необхідно враховувати, що суд на підставі пункту 4 частини другої статті 25 і статті 26 Закону № 1255-IV може звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження шляхом передачі рухомого майна у власність обтяжувача, що буде належним та ефективним способом захисту прав позивача у цій справі та відповідає специфіці рухомого майна.
При цьому невстановлення судами факту реєстрації в Державному реєстрі обтяжень відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, а також факту надіслання іншим обтяжувачам повідомлення про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави свідчить про недотримання позивачем процедури звернення стягнення на заставлене майно та є підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на заставлене майно саме з цих підстав, оскільки у протилежному випадку можуть бути порушені права інших заставодержателів і такі порушення можуть бути невідновними.
У справі № 910/21156/16 за позовом про звернення стягнення на заставлене майно шляхом визнання за заставодержателем права власності на нього Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що з огляду на положення пункту 4 частини другої статті 25 та пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1255-IV та умови договору застави, ураховуючи те, що обтяжувач при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави на власний розсуд обирає спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а суд у разі задоволення такого позову має право визначити як спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження позасудову процедуру, обтяжувач має можливість набуття права власності на предмет застави – рухоме майно на підставі рішення суду.
У цілому з висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду можна погодитися з такими уточненнями: із системного аналізу пункту 4 частини другої статті 25 та пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1255-IV убачається, що суд може застосувати такий спосіб звернення стягнення, як передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом.
Разом з тим, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду ухвалював у аналогічних справах постанови від 19 червня 2019 року у справі № 758/11743/15- ц, від 31 липня 2019 року у справі № 461/12019/15-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 638/11078/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 370/615/15, у яких зробив висновок, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет застави шляхом продажу обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження з укладенням договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем на виконання зобов’язання про сплату заборгованості є позасудовим способом звернення стягнення на предмет застави, який здійснюється без звернення до суду, тобто є позасудовим способом звернення стягнення на предмет застави.
Однак такий висновок не відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у цій постанові, про можливість застосування звернення стягнення на предмет застави шляхом передачі його у власність заставодержателя чи продажу третім особам, а тому Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку Касаційного цивільного суду у зазначених вище постановах.
Постанова ВП ВС від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц. https://reyestr.court.gov.ua/Review/105624086