Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22 (провадження № 61-2690св23) дійшов висновку, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови повернення виконавчого документа стягувачу до 8 березня 2011 року (дата набрання чинності новою редакцією Закону № 606-XIV), знищення виконавчого провадження за закінченням строку його зберігання та відсутність майнових претензій з боку стягувача є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Справа полягала у наступному.
У відділі державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором.
З інформаційної довідки з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна було встановлено, що на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження від 20 жовтня 2010 року на невизначене майно та все нерухоме майно ОСОБА_1 накладено арешт про що реєстратором Рівненської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено відповідний запис.
30 грудня 2010 року виконавче провадження було завершене, так як виконавчий документ повернено стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 40 Закону № 606-XIV у зв`язку з відсутністю у боржника майна на яке може бути звернено стягнення.
При цьому арешт, накладений на нерухоме майно, залишився не скасованим. На звернення боржника державна виконавча служба повідомила, що скасувати арешт неможливо, оскільки виконавче провадження завершене з підстав, що не передбачали зняття арешту з майна боржника та у зв`язку з тим, що виконавче провадження знищено за закінченням строку зберігання, а також надати копії матеріалів виконавчого провадження не представляється можливим.
Враховуючи викладене ОСОБА_1 просила: поновити строк для звернення до суду з цією скаргою на дії та постанову відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів); визнати неправомірною постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 20 жовтня 2010 року про зняття арешту з майна боржника та оголошення заборони відчуження майна ОСОБА_1 ; зобов`язати відділ державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) вжити заходів для припинення арешту невизначеного майна та всього нерухомого майна ОСОБА_1, накладеного постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 20 жовтня 2010 року.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 02 серпня 2022 року скаргу ОСОБА_1 на дії та постанову державного виконавця задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 строк для звернення до суду із цією скаргою на дії та постанову відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів). Зобов`язано Рівненський відділ державної виконавчої служби у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) вчинити дії щодо зняття арешту, накладеного старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції на підставі постанови про накладення арешту б/н від 20 жовтня 2010 року на невизначене майно, все нерухоме майно ОСОБА_1.
Ухвала місцевого суду мотивована тим, що повернення стягувачу виконавчого документа, зокрема з підстав не виявлення майна боржника, на яке може бути звернуто стягнення, має наслідком винесення відповідної постанови, в якій має бути вирішено питання про скасування арешту. Однак такі дії вчинені не були, в постанові не було вказано про зняття арешту з нерухомого майна боржника, у зв`язку з чим обтяження такого майна досі зберігається. З моменту закінчення виконавчого провадження минуло близько 12 років, виконавче провадження вже знищене, у зв`язку із закінченням строку його зберігання. Тому подальше накладення арешту на майно боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння своїм майном та обмежує права ОСОБА_1 , позбавляє її можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності майном. Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання неправомірною постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції від 20 жовтня 2010 року про зняття арешту з майна боржника, суд зазначив, що вказаною постановою було накладено арешт на майно боржника, а не знято, що відповідно до чинного законодавства є одним із заходів обов`язкового характеру, які повинен вчиняти державний виконавець в процесі примусового виконання рішення.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії та постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції відмовлено.
Отже, розглядаючи цю справу, Верховний Суд виходив з того, що виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.
Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.
ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).
Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.
Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Право приватної власності є непорушним.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. Саме такий правовий висновок містять постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).
Верховний Суд резюмував по справі, що, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення скарги, так як державний виконавець не виконав вимог статті 38 Закону № 606-XIV в редакції, яка була чинною станом на 30 грудня 2010 року, та при поверненні виконавчого документа стягувачу не зазначив про скасування арешту, накладеного на майно боржника ОСОБА_1 . При цьому місцевий суд обґрунтовано виходив з того, що з моменту закінчення виконавчого провадження минуло близько 12 років, виконавче провадження вже знищене у зв`язку із закінченням строку його зберігання. Тому подальше накладення арешту на майно боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння своїм майном та обмежує права ОСОБА_1, позбавляє її можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності майном.