Загальна інформація
Згідно ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Відповідно до статті 85 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Згідно ст. 87 КПК України н едопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:
1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;
3) порушення права особи на захист;
4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;
5) порушення права на перехресний допит;
6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.
Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Докази та відомості, передбачені частиною першою цієї статті, можуть бути визнані допустимими, якщо:
1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;
2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;
3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;
4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.
3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ст. 88 КПК України).
Умови допустимості речових доказів, виявлених на сидінні в салоні відкритого автомобіля
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 4 жовтня 2022 року у справі № 752/7440/18 (провадження № 51-1815км22) дійшов висновку, що речові докази, виявлені на сидінні в салоні відкритого автомобіля, не можуть бути визнані недопустимими, якщо під час їх виявлення жодних дій для відкриття закритих відділень, схованок (тих дій, які можуть бути оцінені як обшукові) правоохоронці не здійснювали, а сам власник транспортного засобу, огляд якого було проведено, перед початком слідчої дії добровільно надав дозвіл на огляд свого автомобіля.
Допустимість доказів, отриманих у ході огляду місця події, з урахуванням необхідності своєчасного фіксування слідів злочину
Огляд місця події – це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з’ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчо-оперативних дій, а також джерелом отримання доказів. За змістом статей 214, 223, 237 КПК України огляд є слідчою дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження.
У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється негайно після огляду. Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі.
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 13 березня 2018 року у справі № 541/655/15-к (провадження № 51-1021км 18) зазначив, що при оцінці допустимості доказів, отриманих у ході огляду місця події, враховується те, що в кожному конкретному випадку є можливість у кінцевому результаті втратити таку нагоду та своєчасно не зафіксувати сліди злочину.
Оскільки місце виявлення трупа вважається місцем події, незалежно від того, де настала смерть людини, його огляд є невідкладною слідчою дією, яка не потребує попереднього дозволу слідчого судді, а тому протокол такого огляду не може бути визнаний недопустимим доказом за цієї підстави ( постанова Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 05 вересня 2019 року у справі № 518/203/17 (провадження N 51-6828 км 18).
Допустимість доказів за результатами проведення перевірки заяви про застосування недозволених методів ведення досудового розслідування
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 27 лютого 2019 рокуу справі № 0503/10653/2012 (провадження № № 51-187км18) зазначив, що за наявності заяви обвинуваченого про застосування щодо нього катування, жорстокого, нелюдського поводження висновок суду про допустимість доказу має ґрунтуватись на результатах проведення належної перевірки заяви шляхом офіційного розслідування.
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 13 лютого 2020 року по справі № 493/626/16-к зазначив, що залишення поза увагою доводів засудженого про застосування щодо нього незаконних методів ведення досудового розслідування та відсутість проведення належної перевірки таких доводів шляхом офіційного розслідування у контексті положень статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також усталеної практики Європейського суду з прав людини є неприпустимим.
Виходячи зі змісту статті 3 Конвенції, за обставин, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, а саме застосування недозволених методів під час проведення слідства, у поєднанні із загальним обов`язком держави за статтею 1 Конвенції слід провести ефективне офіційне розслідування. Це означає, що таке розслідування повинно бути ретельним, а органи влади завжди повинні добросовісно намагатися з`ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні й необґрунтовані висновки, а тим більше обґрунтовувати ними свої рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні зводить нанівець саму суть права обвинуваченого не свідчити проти себе та призводить до несправедливості кримінального провадження в цілому.
Забезпечення перевірки заяви про застосування недозволених методів шляхом проведення уповноваженим органом офіційного розслідування щодо можливих порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України, є обов`язковим.
Залишення апеляційним судом без уваги доводів про застосування щодо обвинуваченого незаконних методів ведення розслідування ставить під сумнів законність та обґрунтованість судового рішення, оскільки згідно з практикою ЄСПЛ допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні зводить нанівець саму суть права обвинуваченого не свідчити проти себе та призводить до несправедливості кримінального провадження в цілому зазначено в постанові Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 569/3673/17 (провадження № 51-338км19).
Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 05 листопада 2019 р. у справі № 447/3063/15-к (провадження № 51-9070км18), від 17 квітня 2019 року у справі № 472/342/16-к (провадження № 51-2158км18).
Згідно з практикою Європейського Суду та ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від органів влади вимагається проведення ефективного офіційного розслідування за наявності твердження про жорстоке поводження (рішення у справах «Денис Васільєв проти Росії» від 17 грудня 2009 року, «Бісер Костов проти Болгарії» від 10 січня 2012 року та «Скороходов проти України» від 14 листопада 2013 року). Проведене розслідування фактів жорстокого поводження має призвести до встановлення винних осіб та їх покарання.
Так, у справі «Ковбець проти України» від 14 лютого 2008 року, Європейський Суд вкотре підкреслив, що «розслідування за небезпідставними твердженнями про неналежне поводження має бути ретельним та ефективним. Це означає, що органи влади мають намагатися встановити обставини події та не покладатися на поспішні або безпідставні висновки для закінчення розслідування або обґрунтування своїх рішень».
Оцінка допустимості доказів, отриманих під час адміністративного затримання
Оскільки адміністративне затримання особи може бути використано для забезпечення її перебування під вартою як підозрюваного у кримінальному провадженні, то суд має надати оцінку допустимості доказів, здобутих під час адміністративного затримання, та забезпеченню реалізації затриманим його процесуальних прав (постанова Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 05 березня 2019 року у справі № 11/790/2/17 (провадження № 51-2346 км18), постанова Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 28 лютого 2019 р. у справі № 1309/3314/12 (провадження № 51-141 км 18)).
Європейський Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу на неприпустимість адміністративного арешту заявника, як засобу перебування підозрюваного у кримінальній справі в розпорядженні слідчих органів.
Так, зокрема, у справі «Доронін проти України», Європейський Суд зазначив, що адміністративний арешт заявника у цій справі було використано для того, щоб забезпечити його перебування як підозрюваного в кримінальній справі в розпорядженні слідчих органів, не забезпечуючи при цьому його процесуальних прав як підозрюваного, зокрема, його права на захист. І лише після закінчення п’ятиденного адміністративного арешту у цьому провадженні було вирішено питання про взяття його під варту як підозрюваного в кримінальній справі згідно з положеннями Кримінально-процесуального кодексу. Крім того, факти цієї справи свідчать про те, що під час адміністративного арешту із заявником поводились як з підозрюваним у кримінальній справі і слідчий допитував його стосовно справи про вбивство. Суд зазначає, що, хоча адміністративний арешт було застосовано до заявника на підставі іншого національного закону, не було видимих ознак зміни статусу заявника ані до, ані під час, ані після його адміністративного арешту. Отже, суд доходить висновку, що адміністративний арешт заявника був фактично частиною тривалішого безперервного періоду тримання заявника під вартою як підозрюваного в кримінальній справі про вбивство. На думку суду, зазначені дії слідчих органів не сумісні з принципом юридичної визначеності, є свавільними і суперечать принципу верховенства права.
У справі «Нечипорук і Йонкало проти України» Європейський Суд також вказав, що насправді адміністративне затримання заявника було частиною тримання його під вартою, як підозрюваного у кримінальній справі про вбивство, але без забезпечення його процесуальних прав як підозрюваного, зокрема, його права на захист. Суд наголошує на тому, що формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись з ним як з підозрюваним у вчиненні злочину, міліція позбавила його доступу до захисника, участь якого була б обов’язковою за законодавством України, якби заявник обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв’язку з яким його фактично допитували.
У справі «Душка проти України» Європейський Суд зазначив, що той факт, що заявник вперше зізнався у вчиненні пограбування під час адміністративного арешту за обставин, в яких процесуальні гарантії, такі як доступ до захисника, були відсутніми, та відмовився від своїх визнавальних показів після звільнення, вказує на те, що ці визнавальні покази могли бути недобровільними. Це, у поєднанні з неоднозначними обставинами затримання заявника та незаконністю його адміністративного арешту, дає підстави для виникнення серйозної підозри, незважаючи на те, чи вдавались працівники міліції до фізичного насильства, чи ні, затримання заявника та поміщення його під варту було засобом подолання його морального опору і, використовуючи його вразливий емоційний стан, працівники міліції отримали від нього визнавальні показання.
У зв’язку з чим, Європейський Суд констатував, що така практика суперечить статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Яллох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany), та рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany), становить нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Та, у світлі вищенаведеного дійшов висновку, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником під час його адміністративного арешту.
Умови допустимості і належності доказів у разі неналежного ведення слідчим ЄРДР у конкретному кримінальному провадженні
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 30 листопада 2021 року у справі № 644/7203/19 (провадження № 51-1444 км 21) зазначив, що неналежне ведення слідчим Єдиного реєстру досудових розслідувань у конкретному кримінальному провадженні, зокрема невнесення у реєстр відомостей про всі проведені слідчі дії, не впливає на визначення належності і допустимості доказів у цьому кримінальному провадженні, зібраних органом досудового розслідування, за наявності у провадженні процесуальних документів, які підтверджують законність вчинення процесуальних дій.
.