Згідно частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі.
Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року по справі № 393/126/20).
Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Тлумачення статті 629 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.
Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при:
(1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;
(2) розірванні договору в судовому порядку;
(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;
(4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;
(5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
За змістом частини 1 статті 637 Цивільного кодексу України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.
Аналіз положень статті 213 Цивільного кодексу України свідчить, що тлумачення правочину – це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін).
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 26 червня 2019 року по справі № 126/3476/16-ц зауважив, що потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів змісту. Аналогічний висновок зроблений і в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 126/3477/16-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 126/741/17-ц.
У частинах третій та четвертій статті 213 Цивільного кодексу України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.
Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.
Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.
У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
Отже, частинами 3, 4 статті 213 Цивільного кодексу України передбачені правила тлумачення правочину, які визначаються за таким принципом: при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів, залучаються нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору.
Між тим, якщо з’ясувати справжній зміст відповідної умови договору за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 Цивільного кодексу України неможливо, то, як зауважив Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц , слід застосовувати тлумачення contra proferentem.
Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem – слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов’язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою.
Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).
Європейський суд з прав людини зауважував, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Доречи, Верховний Суд України неодноразовов зазначав, зокрема, у постановах від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2134цс15, від 08 лютого 2017 року у справі № 6-1905цс16, що якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 10 березня 2021 року по справі № 607/11746/17 обгрунтував тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.
Тлумачення не може створювати, а лише роз’яснює існуючі умови угоди. Так, в постанові від 09 липня 2020 року по справі № 922/404/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зауважив, що зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з’ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов’язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.07.2018 у справі №317/39/17, від 14.02.2018 у справі №925/106/17, від 05.02.2020 у справі №910/15161/18.