Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), на справедливий судовий розгляд.
Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить згадану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду.
Право на справедливий судовий розгляд, врегульоване у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
У рішеннях ЄСПЛ визначено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
Відповідно до частини другої статті 299 ЦПК України судові витрати, пов`язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.
Наведене правило є спеціальним під час визначення того, чи повинен заявник під час звернення до суду з такими заявами сплачувати судовий збір.
За загальними правилами частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Згідно з частиною третьою статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
14 грудня 2022 року по справі № 637/909/21 (провадження № 61-3489св22) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що викладене у частині другій статті 299 ЦПК України правило потребує свого системного тлумачення.
Це викликане тим, що, з одного боку, за визначенням до складу судових витрат входить за частиною першою статті 133 ЦПК України і судовий збір, з іншого – у справах про визнання особи недієздатною покладаються на рахунок держави саме судові витрати, пов`язані з провадженням у справі, коли перелік витрат, пов`язаних з розглядом справи закріплений у частині третій статті 133 ЦПК України.
У застосуванні частини другої статті 299 ЦПК України Верховний Суд використав розширене її тлумачення, що відповідає на його думку сенсу тих правил, що визначені у цитованих статтях цього Кодексу. У такому тлумаченні Верховний Суд виходив з міркувань забезпечити узгодження між правилами, викладеними у частині другій статті 299 ЦПК України, та іншими правилами, що викладені у частинах першій та третій статті 133 ЦПК України.
Отже, здійснюючи розширене тлумачення застосування частини другої статті 299 ЦПК України, Верховний Суд дійшов переконання, що на рахунок держави у справах окремого провадження про визнання фізичної особи недієздатною відносяться усі судові витрати – як судовий збір, так і витрати, пов`язані з розглядом справи, що узгоджується з правилом частини першої статті 133 ЦПК України.
У такому тлумаченні змісту частини другої статті 299 ЦПК України Верховний Суд враховує, що частина третя статті 133 ЦПК України містить перелік виключно витрат, пов`язаних з розглядом справи, натомість у частині другій статті 299 ЦПК України йдеться саме про судові витрати, до складу яких, окрім витрат на правову допомогу, належить також судовий збір.
Верховний Суд врахував, що заявник, зважаючи на викладення та зміст норми права, сформульованої у частині другій статті 299 ЦПК України, вправі очікувати застосування її у системному зв`язку з правилами частини першої статті 133 ЦПК України. Застосування частини другої статті 299 ЦПК України у зв`язку з правилами лише частини третьої статті 133 ЦПК України призводитиме до необґрунтованого звуженого тлумачення процесуальних прав заявника та, відповідно, до неправомірного обмеження її прав на доступ до суду.
Той факт, що з 01 вересня 2015 року набрав чинності Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», яким виключено пункт 9 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», згідно з яким судовий збір не справлявся за подання до суду заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, не може бути підставою для стягнення із заявника судового збору за подання заяви про визнання особи недієздатною у разі, якщо таке правило перебачено ЦПК України, а саме у частині другій статті 299 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) зазначала, що стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову.
Враховуючи, що частина друга статті 299 ЦПК України містить правило, що судові витрати, пов`язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави, з урахуванням наведених міркувань, Верховний Суд зробив висновок, що заявник звільнена від сплати судового збору за подання заяви про визнання особи недієздатною, оскільки судовий збір є складовою судових витрат. Відмінне від наведеного розуміння частини другої статті 299 ЦПК України призведе до порушення права заявника на доступ до правосуддя, доступ до суду, що є неприпустимим.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у разі, якщо буквальне тлумачення норми права не дає однозначної відповіді на те, чи має особа певне право, має бути застосовано системне тлумачення норм права. У такому тлумаченні суди повинні виходити з того, що приватна особа в разі такої неоднозначності процесуальних норм права має розраховувати саме на таке їх розуміння, яке не призводитиме до обмеження її процесуальних можливостей.
Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
Європейський суд з прав людини зазначив, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, № 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).