В постанові від 16 серпня 2023 року у справі № 910/23952/15 Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначив, що відкриття провадження у справі про банкрутство щодо боржника не змінює суті заставного (іпотечного) зобов`язання.
Змін зазнає лише процедура задоволення вимог кредитора, які забезпечені заставою (іпотекою), з урахуванням чого норми КУзПБ щодо забезпечених кредиторів слід застосовувати з огляду на відповідні суміжні норми законодавства про заставу (іпотеку).
Тому, визначення забезпеченого зобов`язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов`язань, зокрема статей 572, 575, 589 ЦК України, Законів України “Про заставу”, “Про іпотеку”.
Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Частиною першою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель); відповідні положення наведено також у частині другій статті 11 Закону України “Про заставу”, за якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Частиною першою статті 584 ЦК України, частиною першою статті 12 Закону України “Про заставу” передбачено, що у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
Аналіз частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України “Про іпотеку” свідчить, що іпотека – це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Також статтею 1 Закону України “Про іпотеку” визначено поняття “основне зобов`язання” та “майновий поручитель”, а саме:
основне зобов`язання – зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою;
майновий поручитель – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи-боржника.
Судова колегія зазначила також, що системний аналіз частини другої статті 589 ЦК України, статті 19 Закону України “Про заставу”, статті 7 Закону України “Про іпотеку” свідчить про те, що за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, розмір якої визначається на момент її фактичного пред`явлення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави.
При цьому, частинами п`ятою, шостою статті 3 Закону України “Про іпотеку” прямо передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною, зокрема, до припинення основного зобов`язання.
У разі порушення боржником основного зобов`язання, відповідно до договору іпотеки, іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами.
Отже, системний аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що іпотека має похідну (акцесорну, додаткову) до основного зобов`язання правову природу, і не може існувати як самостійний правочин за відсутності укладеного основного правочину, виконання зобов`язань за яким забезпечуються відповідним майном.
За змістом статті 11 Закону України “Про іпотеку” майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, а у разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.
Закон про банкрутство та КУзПБ не пов`язують визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою) майна боржника, для включення їх до реєстру вимог із договірною вартістю предметів забезпечення.
При цьому, правове значення має розмір підтверджених документально зобов`язань боржника за основним зобов`язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще невідома. У випадку реалізації предмета іпотеки з дотриманням вимог чинного на момент реалізації законодавства іпотека та майнова порука припиняються у повному обсязі, оскільки їх мета вважатиметься досягнутою.
Погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється позачергово (частина дев`ята статті 45 Закону про банкрутство, частина шоста статті 64 КУзПБ).
Тобто, майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог іпотекодержателя.
Тому спрямування коштів, отриманих за рахунок майна банкрута, яке є предметом забезпечення, для погашення вимог інших кредиторів, якщо ще не виконані забезпечені цим майном зобов`язання боржника за основним зобов`язанням, суперечить положенням законодавства.
Верховний Суд зауважив, що обґрунтованим є висновок про те, що господарські суди, з огляду на похідний (акцесорний) характер виникнення зобов`язання, визначаючи розмір кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця (заставодавця), за наявності провадження у справі про банкрутство основного боржника, зобов`язані враховувати розмір кредиторських вимог, визнаних у такій справі про банкрутство основного боржника, під час встановлення та визначення розміру кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця.
Така вимога зумовлена тим, що розмір зобов`язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов`язань боржника (позичальника), які існують за основним зобов`язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору, що, в свою чергу, зумовлює висновок про те, що розмір пред`явлених кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця не може бути більшим за розмір кредиторських вимог, пред`явлених до боржника за основним зобов`язанням.
Такі висновки узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 902/492/17 та Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 04.02.2021 у справі № 904/1360/19, від яких Колегія суддів у цій справі не вбачає підстав відступати.
Таким чином, Верховний Суд у складі Палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, виконуючи функцію забезпечення єдності та сталості судової практики, зважаючи на значення процедури розпорядження майном боржника та її завершення, як однієї із визначених КУзПБ судових процедур, які застосовуються щодо боржника – юридичної особи, вважає за необхідне сформулювати такі висновки про застосування норм права:
(п. 77.) Визначення розміру кредиторських вимог за забезпеченим зобов`язанням та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов`язань, зокрема статей 572, 575, 589 ЦК України, Законів України “Про заставу”, “Про іпотеку”;
(п.78.) Тлумачення абзацу третього частини другої статті 45 КУзПБ у взаємозв`язку з положеннями статей 572, 575, 589 ЦК України, статей 7, 11, 17, 18 Закону України “Про іпотеку” та статей 12, 19, 28 Закону України “Про заставу” свідчить, що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави (іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні, є забезпеченими в цілому незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного) майна визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки).
(п.79.) Іпотека має похідну (акцесорну, додаткову) до основного зобов`язання правову природу, і не може існувати як самостійний правочин за відсутності укладеного основного правочину, виконання зобов`язань за яким забезпечуються відповідним майном.
(п.80.) Господарські суди, з огляду на похідний (акцесорний) характер виникнення зобов`язання, визначаючи розмір кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця (заставодавця), за наявності провадження у справі про банкрутство основного боржника, зобов`язані враховувати розмір кредиторських вимог, визнаних у такій справі про банкрутство основного боржника під час встановлення та визначення розміру кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця.
(пп.80.1.) Така вимога зумовлена тим, що розмір зобов`язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов`язань боржника (позичальника), які існують за основним зобов`язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору, що, в свою чергу, зумовлює висновок про те, що розмір пред`явлених кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця не може бути більшим за розмір кредиторських вимог, пред`явлених до боржника за основним зобов`язанням.