Згідно з ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому юридичним фактом є дійсна спрямованість волі сторін при видачі довіреності та з`ясування питання про те, чи не укладений цей правочин з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Відповідно до ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Таким чином, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Тому доведення удаваності правочину відбувається не лише шляхом аналізу змісту укладеного правочину (удаваність якого доводиться позивачем), а за допомогою інших, непрямих доказів (зняття обдарованим готівки з банківського рахунку, укладення ним договору займу, публікація оголошень про продаж предмету, який потім був подарований, відсутність родинних чи інших зв`язків, відсутність зрозумілого мотиву укладення договору дарування майна тощо) ( Постанова ВС від 13 жовтня 2021 року по справі № 912/3747/20).
В п.33 постанови від 13 жовтня 2021 року у справі № 912/3747/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що удаваний правочин не може містити ознак того правочину, який сторони намагаються приховати.
Верховний Суд також зазначив, що сторони удаваного договору дарування вочевидь будуть приховувати від інших осіб свою домовленість про відчуження майна за плату, факт отримання такої оплати тощо.Тому встановити факт усної домовленості про оплату та сам факт оплати, яка зазвичай відбувається у готівковій формі та за відсутності свідків, або з використанням інших, більш складних способів, дуже складно або неможливо.
Відтак, доведення удаваності правочину відбувається не лише шляхом аналізу змісту укладеного правочину (удаваність якого доводиться позивачем), а за допомогою інших, непрямих доказів (зняття обдарованим готівки з банківського рахунку, укладення ним договору займу, публікація оголошень про продаж предмету, який потім був подарований, відсутність родинних чи інших зв`язків, відсутність зрозумілого мотиву укладення договору дарування майна тощо). Аналогічна позиція висловлена також у постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі №6-1026цс16.
Пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №909/1294/15, містить висновок що правочин дарування позбавлений економічного сенсу може бути вчинений лише за наявності дружніх, родинних чи будь-яких інших відносин, які б могли пояснити такий правочин. Такий висновок був зроблений при оцінці судом вірогідності дарування порівняно із вірогідністю купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, тому відмінність у інших обставинах справи не має суттєвого значення.
У постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі №6-1026цс16 вказано, що суд, розглядаючи питання щодо удаваності правочину, має встановити мотиви передачі в дар майна, зокрема у випадках коли дарувальник та обдарований не перебувають у родинних відносинах. Якщо законодавством передбачено переважне право інших осіб на купівлю певного майна, то власник майна, який вчинив правочин дарування, має довести розумні мотиви такого правочину. За відсутності таких мотивів (зокрема, у випадку дарування майна, яке має значну вартість, сторонній особі) правочин може бути визнаний судом удаваним (постанова ВС КГС від 13 жовтня 2021 року у справі № 912/3747/20).
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” встановлено, що за удаваним правочином (ст. 235 Цивільного кодексу України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Відповідно до п. 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №909/1294/15, правочин дарування позбавлений економічного сенсу і може бути вчинений лише за наявності дружніх, родинних чи будь-яких інших відносин, які б могли пояснити такий правочин.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що якщо законодавством передбачено переважне право інших осіб на купівлю певного майна, то власник майна, який вчинив правочин дарування, має довести розумні мотиви такого правочину. За відсутності таких мотивів (зокрема, у випадку дарування майна, яке має значну вартість, сторонній особі) правочин може бути визнаний судом удаваним (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №909/1294/15).
Як зазначав Верховний Суд у постанові від 13.10.2021 позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести:
1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним;
2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин;
3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваними правочинами.
Відповідні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі №6-1026цс16, у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №707/1541/16-ц та від 06.06.2018 у справі №910/19473/17.
Отже, доведення удаваності правочину є досить складним процесом, але не безнадійним.