Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19 (провадження № 61-9698св22) зазначив, що представник не має право вчинювати правочин у своїх інтересах та в інтересах своєї сім`ї.
Так, згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Закон не обмежує коло осіб, які мають право вимагати визнання недійсним оспорюваного правочину лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права або охоронювані інтереси яких порушені таким правочином. За визнанням недійсним правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності.
Позов особи, яка не була учасником правочину, про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути задоволений лише в тому разі, якщо таким правочином порушено право цієї особи – не учасника правочину, і воно може бути відновлене шляхом повернення сторін цього правочину до первісного стану.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.
Вимоги заінтересованої особи, яка звертається з позовом про визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала; у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.
У справі, що розглядалась, судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були сторонами оскаржуваних правочинів.
Разом з тим спірні договори купівлі-продажу унеможливлюють реалізацію позивачами свого цивільного права, а саме права на спадкування майна після смерті їхнього батька.
Таким чином, у спірних правовідносинах позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є заінтересованими особами, які в силу вимог частини третьої статті 215 ЦК України набули право на звернення до суду з цим позовом.
Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорів, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Таким чином, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.
Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Тобто, з метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.
При цьому словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц.
Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Апеляційний суд не звернув увагу на те, що відповідач, діючи на підставі довіреності, виданої ОСОБА_6 , та укладаючи від імені останньої оспорювані договори купівлі-продажу із своїм чоловіком ОСОБА_4 , який також був повіреним за вказаною довіреністю, фактично стала співвласником житлового будинку.
Тобто, усупереч вимог частини третьої статті 238 ЦК України ОСОБА_3 уклала оспорювані договори на підставі довіреності ОСОБА_6 виключно у своїх інтересах та в інтересах своєї сім`ї. І матеріали справи містять належні докази того, що оспорювані договори купівлі-продажу було вчинено відповідачами в особистих інтересах.
Аналогічні висновки щодо застосування норм статті 238 ЦК України у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц.