В постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц Об’єднана Палата Касаційного Цивільного Суду Верховного Суду дійшла висновку, що положення оспорюваного кредитного договору від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки ці платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Отже, позовні вимоги банку у частині стягнення заборгованості за комісією є необґрунтованими з вищевказаних підстав і до задоволення не підлягають.
В іншій справі Верховним Судом було з’ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що зазначений договір, про розірвання якого позивач повідомив відповідача, є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов’язкового нотаріального посвідчення, хоча судом першої інстанції вірно визначено, що зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу. •
Так, під час ухвалення рішення від 15 березня 2018 року у справі № 616/137/16-ц Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв’язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому, суд також зобов’язаний за власною ініціативою застосувати наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п’ятою статті 216 ЦК України.
Отже, аналізований у справі договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов’язань, що в ньому закріплені.
Задовольняючи позовну вимогу про стягнення неустойки, суди першої та апеляційної інстанцій, одночасно з висновком про нікчемність пункту 12.1 договору, погодилися з тим, що договір лізингу між сторонами розірвано, відповідачем не повернуто протягом 30 днів споживачу сплачену суму грошових коштів за продукцію, а тому підлягає задоволенню вимога про стягнення неустойки. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо необхідності стягнення неустойки з відповідача за прострочення повернення грошових коштів у зв’язку з розірванням договору суперечать правилам статті 216 ЦК України щодо наслідків недійсності нікчемного правочину, а отже, судами попередніх інстанцій в цій частині невірно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин.